Тютчевиана

Козлик І.
Деякі питання подальшого вивчення лірики Ф.І. Тютчева

Козлик І. Деякі питання подальшого вивчення лірики Ф.І. Тютчева // Słowianie Wschodni: Duchowość – kultura – język. – Kraków, 1998. – С. 177–182.

См. авторизованный перевод Ольги Давыдовой.

С. 177

Звернення на даній ювілейній сесії до творчої спадщини геніального російського поета XIX століття Федора Івановича Тютчева є цілком закономірним. Адже вельмишановний професор Ришард Лужний теж займався дослідженням тютчівської поезії і сприяв популяризації творів російського митця в Польщі. Він, як відомо, є упорядником чудової збірки перекладів поезій Тютчева польською мовою Fiodor Tiutczew. Sto wierszy, яку видало у 1989 році Wydawnictwo Literackie у Кракові. Варто згадати, що в цьому виданні міститься не тільки стаття професора Р. Лужного Poeta i jego dzieło, але й його польські переклади низки тютчівських віршів, зокрема Тогда лишь в полном торжестве... (Dopiero wtedy żyć nam zacznie...), Умом Россию не понять... (Nie sposób pojąć jej rozumem...), Как дымный столп светлеет в вышине! (Jak biały dymu słup jasnieje na błękicie), Наш век (Nasz wiek), Природа – сфинкс. И тем она верней... (Przyroda – sfinks – tym bardziej jest zuchwała...) . [1]

Мета мого реферату – поділитися своїми міркуваннями щодо можливих перспектив подальшого наукового студіювання тютчівської поетичної спадщини. Сьогодні у другій половині 1990-х років, тобто за шість років до 200-річчя з дня народження Ф.І. Тютчева, можна стверджувати, що завершується певний період, цикл в історії наукового дослідження творчості поета. Ні у кого вже не викликає сумніву вагомість того внеску, який зробив Тютчев у скарбницю «золотого фонду» російської класичної літератури. Його ім'я цілком закономірно знаходиться серед імен першорядних поетичних величин в історії російської поезії XIX століття, зокрема таких як О.С Пушкін, М.Ю. Лермонтов. Точно і лаконічно про значення кожного з названих поетів висловилася Л.Я. Гінзбург, яка писала:

«(...) Лермонтов вирішив проблему романтичної особистості: Тютчев знайшов новий метод філософської лірики, Пушкін же вивів ліричну поезію на безмірно широкий шлях художнього пізнання історичної и сучасної дійсності».

C. 178

На сьогодні в межах літературознавчих методологій (історико-генетичного, історико-функціонального, компаративістичного, структурно-семіотичного підходів), які функціонували у XX столітті, поставлені й розглянуті основні питання, які є ключовими при розгляді явища Тютчева. Виявлена основна спрямованість й характер його лірики, встановлено її тематичний й мотивний склад, описана її образна структура, стильова і стилістична своєрідність, жанрове обличчя, творча еволюція, співвідношення з розвитком провідних для літературного процесу минулого сторіччя літературних напрямів, течій, шкіл і творчих методів. В цілому, треба зауважити, що тютчівська лірика здебільшого розглядалася в контексті і сфері проблеми «романтизм-реалізм в поезії і літературі». Саме на рівні цих категорій здійснювалася наукова ідентифікація.

Окремо хочу сказати про досягнення польського літературознавства у дослідженні жанрових тенденцій в ліричній системі поета. Я маю на увазі монографію Казімежа Пруса Лірика Федора Тютчева. Характеристика жанрів, видану 1990 року у Жешові [2]. Вчений запропонував досить переконливий опис жанрового складу тютчевської поезії. Проаналізувавши 370 поезій Тютчева, він зробив висновок, що у поета нема так званих «позажанрових віршів». В тютчівській поезії виявилися задіяними і традиційні поетичні жанри (ода, послання, елегія, епіграма, мадригал, пісня, альбомний вірш та ін.), і нетрадиційні жанри (поетична мініатюра, молитва, сон, філософська притча тощо). Принциповим, на мій погляд, є висновок К. Пруса про те, що реалізовані Тютчевим поетичні жанри «складають систему». Важливість результатів студії К. Пруса полягає також у тому, що вони переконливо спростовують певні стереотипи в поглядах на жанровий розвиток літератури посткласицистичного періоду, згідно з якими жанри ніби втрачають свою вагомість, знецінюються, оскільки конкретні твори починають будуватися на поєднанні і взаємодії різножанрових елементів. Нарешті, серед важливих досягнень науки про Тютчева слід вказати і 97 том з серії «Литературное наследство», дві книги якого побачили світ у 1988-1989 роках і містять цінний фактологічний та аналітичний матеріал.

Проте накоплений досвід наукового дослідження тютчівської поетичної спадщини безпосередньо висуває низку перспективних напрямів і проблем подальшого вивчення творчості поета як живого художнього явища. Кидається в очі те, що серед поставлених ключових питань ми маємо зараз не стільки загальновизнані висновки, скільки протилежні або суперечні твердження. Це стосується, наприклад, питання про еволюцію в творчості Тютчева. З одного боку, ніби всі визнають, що еволюція у Тютчева була, що відобразилося у розподілі його творчості на два періоди (1812-1838 й 1848-1873 роки). Але ще за часів відомої книги І. Аксакова дає про себе знати протиріччя в оцінці

C. 179

еволюції в поезії Тютчева, коли визнають, що поет не належав до тих, хто здатен був відмовитися від попередніх поглядів і не враховувати нові явища дійсності, і одночасно вказують на те, що Тютчев завжди залишався незмінним і при цьому, як писав І. Аксаков, спромігся у будь-який час залишатись найсучаснішим серед сучасників [3]. Саме в руслі цього протиріччя знаходяться ті концепції, за якими другий період творчості Тютчева нічого нового з собою не приніс [4]. Проте варто згадати хоча те, що саме до другого періоду належить відомий незібраний «денисьєвський» цикл поета – вершина не тільки російської, але й світової лірики.

Уточнення й перегляду вимагає питання про напрямок еволюції тютчівської поетичної системи в контексті співвідношення романтизм-реалізм. Мови про те, щоб назвати Тютчева чи романтиком, чи реалістом або зійтися разом з К.В. Пігарьовим на тому, що «художній метод Тютчева відображав загальний для російської поезії рух від романтизму до реалізму» [5]. Справа полягає в іншому, а саме в тому, чи може лірика взагалі, за своєю природою бути реалістичною у термінологічному розумінні цього слова. Показово, що в останній час переглядається питання про реалістичність лірики навіть Н.О. Некрасова [6] – тобто того поета, з впливом якого, скажімо, Г.О. Гуковський показував появу в поезії Тютчева так званих «реалістичних рис» [7]. Очевидно, стосовно лірики поняття «реалізм» прагне стати окремою категорією зі своїм самостійним термінологічним значенням. Саме така тенденція спостерігається у спеціальних дослідженнях на цю тему [8].

Особливої уваги потребує подальше дослідження філософської лірики Ф.І. Тютчева. Проф. Р. Лужний писав, що саме «світоглядні» поезії як типові тютчівські, в яких відобразилася теологічна точка зору (метафізичні, трансцедентальні погляди) на те, що відбувається у світі й у людині, визначала Тютчева як поета-філософа [9]. У зв'язку з цим вимагає спеціального студіювання низка першорядних питань. Що таке філософська лірика за своєю природою, тематична спрямованість, тематичне угрупування чи жанр? Чи є якась різниця

C. 180

між наявністю філософських мотивів у творчості поета, між філософічністю й філософською лірикою як сформованим, окремим явищем? Адже зрозуміло, що коли брати за точку відрахунку, скажімо, сам факт наявності філософських мотивів у творчості конкретного митця, то філософськими можуть опинитися, без перебільшення, всі поети. Крім того, слід дати більш чітку диференціацію між філософською лірикою, релігійною поезією, медитативною лірикою та поезією науковою, тому що саме на цьому фоні може рельєфно вирізнитися творча індивідуальність конкретного поета і перш за все такого гатунку, як Ф.І. Тютчев.

Для отримання належної, науково вивіреної і теоретично ґрунтовної відповіді на перераховані і з них випливаючі питання потрібна нова методологія, нові теоретичні засади, які б враховували складне поєднання у літературних явищах і загалом в літературній еволюції константних й динамічних, іманентних й набутих, незмінних й мінливих, інваріантних й варіантних начал і елементів. І тут я би звернув увагу на такі певною мірою фундаментальні ідеї, які вимагають більш детальної розробки на конкретному історико-літера-турному матеріалі. По-перше, на уявлення, що сягає ще Поетики Арістотеля, про жанр як сутність, що має, як зазначає С.С. Авєрінцев, «внутрішню заданість, імператив тотожності собі».

«Становлення жанру – це його прихід до самого себе; досягнувши самототожності, жанр природнім чином «зупиняється», йому вже нікуди йти» [10]. Розробка даної ідеї на матеріалі російської філософської лірики XX століття дозволила б прояснити, наприклад, питання про так звану «тютчівську» школу в російській ліриці, яке поставив свого часу В.В. Кожинов [11]. Проблемність цієї гіпотези полягає не тільки в тому, що існує і протилежна позиція [12], але й у тому, що невиясненими залишаються питання: чи сягає запропонована «тютчівська» школа рівня категорії власне літературної школи, якою, наприклад, були пізніше символісти, і тим паче рівня категорії «філософська лірика», тобто рівня самостійного історико-літературного явища? Адже кидається

C. 181

в очі, що запропоновані представники цієї школи (Ф. Глінка, С. Раїч, Д. Ознобишин, О. Ротчев, С. Шевирьов, О. Хомяков) навряд чи своєю творчістю безпосередньо пов'язані з тютчівським художнім досвідом (посилання на об'єктивність тенденції нічого не знімає, поскільки йдеться саме про поетичну школу), а також те, що ці представники за своїми творчими результатами знаходяться на декілька порядків нижче того, чиє ім'я цій «школі» надається.

По-друге, безумовно перспективною видається ідея М.М. Бахтіна про те, що справжніми дійовими особами внутрішньої літературної еволюції й історіко-літературного процесу є не літературні напрями і течії, а саме жанр. В цьому відношенні важливим було б дослідити реакцію лірики – найконсервативнішого літературного роду – на процес романізації жанрів, який активно проходив у XIX столітті. Показово, що зазначене Л.Я. Гінзбург винайдення Ф.І. Тютчевим нового методу філософської лірики відбулося якраз на фоні романізації жанрів. Мені здається, що ми не зовсім усвідомили ті кардинальні, зміни і перспективи, до яких призвело звернення лірики до осмислення й моделювання незакінченого теперішнього (а саме цю зміну сфери і об'єкта художнього пізнання і розумів Бахтін під терміном «романізація жанрів» [13] Одним із наслідків романізації було проникнення в лірику релятивізму, який завжди пов'язаний з незавершеністю й відносністю. Звідси можна припустити, що нездатність тютчівського героя зупинитися на якійсь одній думці, рух поетичної свідомості від ствердження до неминучого заперечення, максимальне підсилення опозиційності підтексту по відношенню до свідомо стверджуваного і сформульованого в тексті (див. Silentium) – все це не просто риси тютчівського поетичного мислення, а прояв принципово нової структури ліричної свідомості, яка відображає певну позалітературну буттєву структуру.

Другим наслідком романізації було виникнення в ліриці необхідності в «чужій свідомості», в іншій реконструйованій позиції. Порушилася монополія ліричного «я», яке починає потребувати ще одного суб'єкта – «ти» – і у випадку з Тютчевим не для заперечення, а для визнання і навіть підпорядкування. Лірична система починає вибудовуватися не на розгортанні єдиної свідомості, а як діалог свідомостей. Вона робиться вкрай семантично динамічною. І лірика Тютчева – найкращий тому доказ. Найцікавішим у реакції лірики на процес романізації жанрів є те, що вона вдалася не до суміжних, перехідних, скажімо, з прозою форм, а до повної мобілізації своїх природніх, часто історично апробованих ресурсів – лаконічності, динамічної, концентрованої асоціативності образу, семантично насиченого слова, інтенсивного використання всіх своїх традиційних форм і жанрів. Виявилося, що в оволодінні незавершеним теперішнім, тобто власне романною

C. 182

зоною, лірика не просто зберегла своє родове обличчя, а й стала справді лірикою, найбільш лірикою і саме як така суттєво вплинула на розвиток, наприклад, російської психологічної прози другої половини XIX століття. Таким чином, тютчівська поетична спадщина має великий перспективний науковий потенціал. Вона не через брак літературознавчої студійованості, а завдяки існуючим ґрунтовим науковим працям не втрачає гносеологічної актуальності. І завдання літературознавчої науки, на мій погляд, полягає в тому, щоб, врахувавши повною мірою існуючі текстові, історико-літературні фактори, сформувавши нову теоретичну й методологічну базу і на її основі визначивши емпірику нового рівня, знайти той науково вивірений код, котрий би якісно наблизив нас до сприйняття, яке було би адекватним реальній природі тютчівської лірики, відповідним сучасному рівню літературної свідомості і наявному сьогодні досвіду розвитку художньої літератури.

[1]Л.Я. Гинзбург. Русская поэзия 1820-1830-х го-дов [в:] Поэты 1820-1830-х годов, в 2 т., Ленинград 1972. т. 1. с. 59.

[2] Див.: К. Prus, Liryka Fiodora Tiutczewa. Charakterystyka gatunków, Rzeszów 1990, s. 248.

[3] Див.: И.С. Аксаков. Биография Федора Ивановича Тютчева, Москва 1886, с. 228, 39–40

[4] Див.: А.З. Лежнев. Ф.И. Тютчев (Критический очерк) [в:] Ф.И. Тютчев, Стихотворения, под ред. Г. Чулкова, Москва 1935, с. 5; R.S. Lane, Tyutchev's place in the hislory of Russiun literature. Mod. lang. rev., London 1976. vol. 7. nr 2, p. 344-356.

[5] Краткая литературная энциклопедия, Москва 1972. т. 7, стлб. 712.

[6] Див. про це: M.B. Tеплинский, О романтиче-ском характере лирики Некрасова. Историко-лит. сб. Ярославль 1991. с. 46-53.

[7] Див.: Г.А. Гуковский, Некрасов и Тютчев: К постановке вопроса. Научи, бюлл. Ленинского ун-та, Ленинград 1947, № 16-17, с. 51-54.

[8] Див.: Л.Я. Гинзбург, О лирике. Изд. вто-рое, доп. Ленинград 1974, с. 172-242; Б.О. Корман. Лирика и реализм. Иркутск 1986: A. Dudek, Modele romantyzmu i realizmu w liryce rosyjsk czterdziestych XIX w., Kraków 1992.

[9] R. łużny. Poeta i jego dzieło [ w:] Fiodor Tiutczew. Sto wierszy, wybór i posłowie R. łużny, Kraków s. 256, 258.

[10] Див.: С.С. Аверинцев, Жанр как абстрак-ция и жанры как реальность: диалектика замкнутости и разомкнутости [в:] С.С. Аверинцев, Риторика и истоки европейской литературной традиции, Москва 1996, с. 191.

[11] Див.: В.В. Кожинов. О «тютчевской» школе в русской лирике (1830-1860-е годы) [в:] К ис-тории русского романтизма, Москва 1973, с. 345-385. До речі, витоки цієї проблеми сягають не тільки роботи Ю.М. Тинянова Пушкин и его современники, як вважає В.В. Кожинов, але й більш раннього періоду. Наприклад, про Хомякова як наслідувача Тютчева писав ще у 1895 році Пл. Краснов (див.: Пл. Краснов, Поэт мировой жизни. Книжки недели, СПб. 1895. № 5, Отд. 1, с. 171-172).

[12] Так, В.Я. Брюсов у 1912 році писав, що у Тютчева не було справжніх спадкоємців (див.: В.Я. Брюсов, Ф.И. Тютчев [в:] Ф.И. Тютчев, Полн, собр. соч., под ред. П.В. Быкова, СПб. 1913, с. 37). Так само Р.В. Іванов-Разумник стверджував, що «глибокий і надто особливий Тютчев не мав і не міг мати спадкоємців» (Иванов-Разумник <Р.В>, Русская литература XX века (1890-І915 гг.). Пг. 1920, с. 11).

[13] Див.: M.M. Бахтин, Эпос и роман (О мето-дологии исследования Романа) [в:] М.М. Бахтин. Вопросы литературы и эсте-тики, Москва 1975, с. 450-451. 481-482.